Вступ

З появою у 1950-тих роках нового виду зброї, ракет з ядерними зарядами, перегони озброєнь у світі вийшли на новий рівень. При розробці цих ракет доводилося враховувати не лише їх застосування при атаці на іншу країну, а й їхній захист від атаки як аналогічними ракетами супротивника, так і звичайними видами озброєнь. Достатньо швидко були вироблені два підходи до розв’язання другої задачі.

Перший підхід полягає у створенні високозахищених стаціонарних пускових установок, прикритих засобами протиповітряної та протиракетної оборони, які мають витримати всі можливі види атак. При цьому підході всі ракети щільно розміщені у невеликій кількості високозахищених позиційних районів, добре відомих противнику, і упор робиться на відбитті атак противника та фізичному захисті ракет. Сучасним втіленням цього підходу є високозахищені шахтні пускові установки (ШПУ/silo), в яких розміщуються міжконтинентальні балістичні ракети (МБР/ICBM) з головною частиною, що розділяється та містить бойові блоки з індивідуальним наведенням (РГЧ ІН/MIRV).

Другий підхід полягає у розміщенні ракет на малопомітних рухомих носіях, виявити які супротивнику було би важко. При цьому підході окремі ракети чи невеликі їх групи розподілені на великій площі, і упор робиться на прихованість і неможливість знищити їх всі одночасно. Сучасними втіленнями цього підходу є балістичні ракети підводних човнів (БРПЧ/SLBM) і рухомі грунтові ракетні комплекси (РГРК/TEL).

Ракети повітряного базування займають проміжне положення, оскільки їхні носії потребують фізичного захисту на землі, бо усі їхні бази відомі, а в повітрі покладаються на другий підхід.

Стратегічні ядерні сили основних ядерних держав використовують обидва підходи одночасно для мінімізації ризиків. Втіленням цього принципу є концепція ядерної тріади: одночасне розміщення ядерної зброї на наземних, морських і повітряних носіях.

Якщо в рамках першого підходу ракета залишається на місці до моменту пуску і можна тримати поряд з нею достатньо розлогу інфраструктуру, за другого підходу такий розкіш відсутній: все має вміщатися на атомний підводний човен або самохідну пускову установку. До того ж, значно збільшується роль безпеки, бо в разі чого куди ти подінешся з підводного човна?

Тому ракети підводних човнів намагалися зробити твердопаливними. Порівняно з рідкопаливними ракетами, вони менш ефективні (менший питомий імпульс тяги), неможливо регулювати тягу, продукти роботи їхніх двигунів — одні з найбільш токсичних, їхнє паливо — дороге, крім того відсутні способи перевірити стан їхніх паливних зарядів і необхідний регулярний контрольний відстріл. Зате, вони можуть зберігатися у заправленому стані десятиліттями, не потребують окремих баків з паливом і систем заправки, не виділяють токсичних парів, а також більш безпечні при механічних ушкодженнях. Останні два фактора і стали визначними для підводників. Останнім часом вибір на користь твердопаливних ракет роблять і для ракет інших типів базування для уніфікації і здешевлення розробки і обслуговування.

Тому, поговоримо про радянські і російські твердопаливні ракети.

Передісторія

У 1956 році полковник Повітряних сил США Едвард Хол очолив відділ твердопаливних двигунів Західного департаменту розробок — підрозділу Збройних сил США, відповідального за створення балістичних ракет, а пізніше — космічної програми. Він дійшов висновку, що можливо створити повноцінну твердопаливну МБР з малим часом підготовки до пуску. Він також приклав руку до розробки першої в світі твердопаливної БРПЧ Polaris.

Перші пуски радянських МБР Р-7, в тому числі і запуск перших супутників, підштовхнули США у 1958 році до фінансування запропонованої Холом ракети, хоча і не всі його ідеї були реалізовані. Ракета отримала назву Minuteman і протягом 1960-1961 років ракети Polaris і Minuteman, а також твердопаливна ракета середньої дальності Pershing вийшли на льотні випробування. На 1962 рік усі ці ракети поступили на озброєння, забезпечивши якісну і кількісну перевагу США над СРСР під час Карибської кризи, і того ж року розпочалася розробка МБР Minuteman II, а також проведені випробування першої в світі командної ракети. Таким чином, всього за неповних 5 років missile gap був не лише подоланий, а у набагато більшому масштабі обернений в інший бік.

Оскільки тогочасний уряд США та американські наукові установи були буквально набиті радянськими шпигунами, марксистами всіх штибів, корисними ідіотами та іншою лівацькою сволотою (одним з них був молодший брат Хола), СРСР швидко отримував інформацію про таємні американські розробки. Не став виключенням і Minuteman. Переконавшись у серйозності загрози, СРСР у 1959 році доручив своїй головній ракетній фірмі — ОКБ-1 (нині РКК «Энергия») розробити аналогічну ракету. Оскільки задача вбачалася складною, бо СРСР на той час не мав досвіду розробки твердопаливних ракет, складніших за Катюшу (розробка РСЗВ «Град» розпочалась того ж року, а за рік до того — першого радянського тактичного ракетного комплексу 2К10 Ладога з твердопаливною ракетою 3М2), розробку вирішили робити у два етапи: спочатку розробити меншу ракету РТ-1 (8К95) середньої дальності, а потім — більшу РТ-2 (8К98) з міжконтинентальною дальністю. Абревіатура РТ означала «ракета твердотопливная».

На 1962 рік вдалося розпочати випробування РТ-1, які інакше як повним провалом назвати було неможливо (лише 1 з 3 ракет відпрацьовувала польотне завдання), і її розроблення було припинено. На той час у СРСР ще не було технології заливки твердого палива в корпус і двигун набирався з 800-мм порохових шашек: 4 на першому ступені, 2 на другому і 1 на третьому. Основні двигуни були нерухомими, а на першому і третьому ступенях встановлювались додатково рульові РДТТ, які могли повністю відхилятися до 45 градусів. Другий ступінь керувався складаними аеродинамічними рулями. Перші два ступені працювали до випрацювання палива, а керування за дальністю здійснювалося шляхом відсічки тяги третього ступеня: за деякий час до розрахункового часу відключення пірозарядами вскривалися два вузли відсічки тяги на верхньому днищі двигуна третього ступеня, в результаті чого тяга зменшувалася, а в розрахунковий час вскривалися ще два вузли відсічки і тяга обнулялася, після чого відокремлювалася головна частина. Такий спосіб керування дальністю використовується на всіх радянських і російських твердопаливних ракетах. Розділення ступенів гаряче, тобто двигун кожного наступного ступеня запускався ще на етапі роботи попереднього і за датчиком перевантаження розділялися з’єднувальні фермові конструкції. На третьому ступені після відділення від другого додатково скидався хвостовий відсік для зниження маси.

За досвідом відпрацювання РТ-1 були змінені вимоги до РТ-2. Вона все ще мала вкладні паливні заряди, але вже не набірні, а індивідуально спресовані під розмір ступенів, зазор між зарядом і корпусом заливався зв’язуючою речовиною. Замість пороху стало використовуватися сумішеве паливо. Ракета РТ-2 вийшла на випробуванння лише у 1966 році (з 32 пусків 22 були вдалими) і була прийнята на озброєння у 1968 році, де простояла щонайменше до 1979 року. Як і Мінітмен, РТ-2 базувалася в шахтах. Також була здійснена ще одна спроба на базі РТ-2 розробити ракету середньої дальності під назвою РТ-15 (8К96), але її розробка була зупинена після першого ж випробувального пуску (в подільшому її розробку завершило КБ «Арсенал», але на озброєння вона не приймалася). Також на базі РТ-2 проєктувався БЖРК, але ці роботи були зупинені на стадії ескізного проєкту.

Одразу після постановки на озброєння РТ-2, її почали модернізувати. Модернізована версія отримала назву РТ-2П і з 1972 року вона почала замінювати ракети РТ-2 в шахтах. Вона отримала нове сумішеве тверде паливо ПАЛ-17/7 на основі бутилкаучука, яке безпосередньо заливалося у корпус і не так сильно розтріскувалося — це довзолило збільшити термін зберігання ракет до 15 років. Також на РТ-2П вперше в СРСР використали технологію намотки корпусів: на сталеву рубашку ззовні намотували склопластикові нитки. Керування всіма ступенями здійснювалося поворотом сопел. Пуск ракети здійснювався з шахтної пускової установки гарячим мінометним способом, тобто з глухого вкладного стакану під дією маршових двигунів першого ступеня. Остання РТ-2П була знята з бойового чергування у 1994 році. Більше КБ Корольова твердопаливними ракетами не займалося.

Дивлячись на муки народження Корольовим РТ-2, до розробки твердопаливної МБР долучилися й інші КБ. Першим, кому вдалося створити більш-менш життєздатну концепцію, був Янгель зі своїм ОКБ-586 (нині КБ «Південне»), який спочатку спробував зробити триступеневу твердопаливну мобільну ракету РТ-20, але вирішив, що вона буде заважка, і зробив натомість гібридну двоступеневу РТ-20П (8К99), у якої перший ступінь — твердопаливний, а другий — рідкопаливний на довгозберігаємих компонентах палива (її можна побачити у ракетному парку в Дніпрі). На відміну від РТ-2, РТ-20П розміщувалась на мобільній установці на базі важкого танку. Вперше у світовій практиці ракета розміщувалася у транспортно-пусковому контейнері (ТПК), з якого викидалася пороховими акумуляторами тиску; цей метод старту, названий мінометним, зараз є стандартним для більшості бойових ракет. Випробування РТ-20П, щоправда, проходили не дуже вдало: твердопаливні двигуни 1 ступеню прогорали, а перегородки баків другого ступіню вкривались тріщинами через вібрацію, викликану використанням гусеничного шасі.

Ще однією цікавою розробкою тих часів була ракета Гном від КБ Машинобудування у Коломні (КБМ): вона окрім твердопаливних двигунів також мала надзвуковий прямоточний реактивний двигун на першому ступені, однак до реалізації цей проєкт не був доведений.

У всіх понадірадзе

У 1965 році після відставки Хрущова у СРСР відбулася економічна реформа Лібермана-Косигіна, яка призвела, зокрема, до реорганізації ролі міністерств. Тепер ракети для РВСН мало робити Міністерство загального машинобудування, а будь-яке озброєння для Сухопутних військ — Міністерство оборонної промисловості, у підпорядкування якого потрапили усі основні розробники твердопаливних двигунів та виробники твердого палива. Тодішній міністр оборонної промисловості Сергій Звєрєв (ні, не парикмахер) вирішив не впускати ласий шмат з рук і наказав НДІ-1 (нині Московський інститут теплотехніки, МІТ) під видом модернізації оперативно-тактичного комплексу Темп-С розпочати розробку РГРК Темп-СМ2 з МБР 15Ж42, який у 1966 році було перейменовано на Темп-2С. У забезпечення наказу ОКБ-586 мало передати до НДІ-1 усю документацію по РТ-20П. Крім того, з 1966 по 1973 рік блокувалися їхні пропозиції щодо розроблення уніфікованих ракетних комплексів РТ-21 (15Ж41) потрійного базування та РТ-22 (15Ж43) залізничного та шахтного базування, а також була зупинена розробка комплексів РТ-15 від ОКБ-1 та Гном від КБМ, про які вже йшлося раніше. Таким чином була штучно створена монополія НДІ-1 під керівництвом Олександра Надірадзе на розроблення твердопаливних МБР.

Також дуже ймовірно, що при розробці Темп-2С активно використовували результати американського дослідження STRAT-X 1966 року, яке заклало ідеї, що були використані при розробці LGM-118 Peacekeeper, MGM-134 Midgetman та UGM-133 Trident II. На користь цього свідчать проєкти ОКБ-586 щодо уніфікованих ракетних комплексів РТ-21 та РТ-22, які з’явилися того ж року.

Комплекс Темп-2С вийшов на випробування у 1972 році і в 1975 році був переданий у війська «на тривале зберігання», у 1976 заступив на бойове чергування. На озброєння він формально не приймався, бо Брежнєв пообіцял Форду його не розгортати (але, як прийнято у росіян, збрехав), натомість висувався у райони бойового чергування в обстановці підвищеної секретності. Частини з Темп-2С підпорядковувалися 5-му бойовому (відкрита назва — випробувальному) управлінню 53 НДІП МО (нині — космодром Плесецьк). На озброєнні перебувало в максимумі 42 установки. Знятий зі «зберігання» у 1985 році. Деякі джерела зазначають для нього позначення РТ-2С та РТ-21, але РТ-21 — це інший комплекс, а позначення РТ-2С нелогічне з огляду на час і обставини його розробки.

На відміну від РТ-20П, Темп-2С мав колісну АПУ (6-вісну) і 3 з половиною ступені, всі твердопаливні. Верхній, так званий бойовий, ступінь використовувався для точного прицілювання після відсічки 3-го ступеня.

Подальший розвиток за розвиненого соціалізму

З початком 1970-х технологічне відставання СРСР від США стало вже невідворотним. В цей час на озброєння в США приймалися система ERCS, МБР Minuteman III з РГЧ, БРСД Pershing II, здійснено запуск Minuteman I шляхом скидання з важкого транспортного літака C-5A Galaxy, починається розроблення універсальної МБР Peacekeeper та БРПЧ Trident. Деякі з цих розробок СРСР зміг наздогнати наприкінці свого існування у кінці 1980-х (і дуже цим пишається, забувши сказати, що в США це було на 15-20 років раніше), деякі РФ наздоганяє лише зараз, деякі досі не досягнуті. Врешті решт, СРСР, позбавлений переваг вільного ринку, змушений був витрачати шалені кошти на розробку «відповідей» на ці системи, що зрештою зламало хребта його економіці.

На базі РГРК Темп-2С з МБР 15Ж42 був створений також РГРК Пионер з БРСД 15Ж45, яка являє собою 15Ж42 без третього ступеню, та покращений варіант з БРСД 15Ж53, що мала кращу точність. Його розробка розпочалася у 1973 році, випробування — у 1974, на озброєння прийнятий у 1976, знятий у 1991. АПУ та ж, що і у Темп-2С. Це була відповідь на розробку в США РГРК Pershing II. На базі РГРК Пионер також була створена система Горн з командною ракетою 15Ж56.

На заміну Темп-2С у 1975 році розпочалася розробка нового РГРК РТ-2ПМ Тополь з МБР 15Ж58. Позначення комплексу мало на меті надурити американців, зробивши вигляд, що це — модернізована РТ-2П, хоча це була модернізація саме Темп-2С, існування якого трималося у тайні. Як і Темп-2С, Тополь існував лише у мобільному варіанті і мав дуже схожу колісну АПУ, але 7-вісну через більшу масу ракети. На випробування комплекс вийшов у 1982 році, на озброєнні з 1988 року і понині. На базі Тополя була створена система Периметр-РЦ з командною ракетою 15Ж75 Сирена (відповідь на ERCS), якою вихвалявся Кисельов, обіцяючи перетворити США на радіоактивний попіл.

Також, у 1982-1983 роках розпочалися розробки одразу трьох РГРК: Пионер-3 з БРСД 15Ж57, Курьер з МБР 15Ж59 та Скорость з БРСД 15Ж66. Скорость і, за деякими даними, Курьер вийшли на випробування, жоден з комплексів не був прийнятий на озброєння. Курьер на ранньому етапі також називався Темп-СМ і мав 5-вісну АПУ. Він розроблявся як відповідь на американські MGM-134 Midgetman. Скорость був аналогом Пионера на перших двох ступенях Тополя.

За давнєю традицією радянського ВПК, наступного року за постановкою на озброєння Тополя, тобто у 1989 році, розпочалася розробка покращеної версії РТ-2ПМ2 Тополь-М. Але тепер це вже мала бути уніфікована ракета як мобільного, так і шахтного базування. Оскільки МІТ (так тепер називається НДІ-1) не мав досвіду розробки ракет шахтного базування, відповідну частину робіт для них зробило КБ “Південне”. Тому, якщо Темп-2С, Пионер і Тополь лише з натяжкою можна вважати такими, що мають українське коріння, то у відношенні Тополь-М в цьому немає жодних сумнівів. Ракета шахтного базування отримала індекс 15Ж65, а мобільного — 15Ж55. Випробування цих ракет відбулося у 1994 році, а на озброєння вони були поставлені у 2000. РГРК Тополь-М має 8-вісну АПУ.

Звідки ж КБ “Південне” отримало досвід створення шахтних твердопаливних ракет? Пам’ятаєте уніфіковані МБР РТ-21 і РТ-22, відхилені Звєрєвим у 1960-ті? З 1976 року КБ “Південне” таки отримало дозвіл на розробку уніфікованої МБР РТ-23 шахтного (15Ж44) і залізничного (15Ж52) базування у відповідь на американську МБР LGM-118 Peacekeeper, яка розроблялася саме з такими варіантами базування. На випробування вийшли у 1982 та 1984 роках, але на озброєння ракета не була прийнята. Натомість з 1983 року була розроблена її покращена версія РТ-23 УТТХ Мóлодец зразу у трьох варіантах: шахтного (15Ж60), залізничного (15Ж61) і мобільного (15Ж62). Від мобільного варіанту, який називався Целина-2, швидко відмовились, а ракети шахтного і залізничного базування були випробувані у 1986 та 1985 роках відповідно, і обидві прийняті на озброєння у 1989. У 2004 останні ракети були зняті з озброєння. Цікаво, що їхній перший ступінь був розроблений на базі першого ступеню БРПЧ Р-39 (3М65), яка стояла на озброєнні важких атомних підводних човнів пр. 941 Акула, що виготовлявся на Південмаші.

Незалежні розробки РФ

Першою власною ракетною розробкою РФ стала БРПЧ Р-30 Булава для атомних підводних човнів пр. 955 Борей. Її зробив все той самий МІТ починаючи з 1998 року. Випробування розпочалися у 2005 і проходили доволі складно. Ракета була прийнята на озброєння лише у 2018.

Паралельно з цим, використавши досвід Булави, МІТ створив покращену версію Тополь-М, яку назвав Ярс (раніше використовувалась назва Тополь-МР). Як і Тополь-М, Ярс має як шахтне (15Ж65М), так і мобільне (15Ж55М) виконання. У мобільному варіанті Ярс має 8-вісну колісну АПУ, уніфіковану з Тополь-М. Основна відмінність від Тополь-М — РГЧ ІН з 3-4 бойовими блоками замість моноблочної ГЧ як на усіх попередніх ракетах МІТ. Випробування комплексу розпочалися у 2007 році, на озброєння прийнятий у 2009.

У 2019 році на озброєння прийнятий покращений варіант Ярс-С з ракетами 15Ж65М1 (шахтна) і 15Ж55М1 (мобільна).

Також велася розробка ракетного комплексу Рубеж з ракетою 15Ж67, та бойового залізничного комплексу Баргузин з ракетою 15Ж83. Обидві розробки зупинені у 2018 році на користь розробки керованого бойового блоку Авангард. Також зустрічається позначення ракети 15Ж80 і 15Ж81, які, ймовірно, відносяться до комплексу Ярс-М, 15Ж82 комплексу Осина, а також згадки невідомої командної ракети системи Сирена-М. Інформації про ці ракети дуже мало.

Оскільки ззовні Ярс майже нічим не відрізняється від Тополь-М, виникає питання чи справді це нова ракета, чи це просто перезапущений у виробництво Тополь-М, можливо з заміною ГЧ, оновленням елементної бази та незначними доробками. Перша назва комплексу Тополь-МР і позначення РТ-2ПМ2Р натякають, що це — варіант Тополь-М з РГЧ. Наведені у відкритих джерелах характеристики Ярс суперечливі і викликають сумніви щодо їхньої достовірності.

Післямова

Стратегічні ядерні сили РФ наразі мають на своєму озброєнні переважно легкі твердопаливні ракети, які є ідейними нащадками РГРК Темп-2С. При розробці Темп-2С використовувалися результати попередніх розробок усіх радянських ДКБ, переважно КБ “Південне”. КБ “Південне” брало безпосередню участь у розробці Тополь-М до 1992 року.

Окрім Тополя, Тополя-М, Ярса і Ярса-С зараз на озброєнні РВСН є лише некондиційні залишки ракет Р-36М2, а також цілих 2 ракети УР-100Н з бойовими блоками Авангард. На озброєнні ВМФ окрім Булави залишаються ще Р-29Р, Р-29РМУ2 Синева і Р-29РМУ2.1 Лайнер, носії яких будуть поступово виводитись зі складу флоту.

Для порівняння, на озброєнні США зараз стоять лише 2 типи балістичних ракет з ядерними зарядами: шахтні МБР Minuteman III, поставлені на озброєння ще у 1970, і БРПЧ Trident II, поставлені на озброєння у 1990 році.

Назва	Позначення і базування* комплексу	Позначення ракет	Рік початку розробки	Рік початку випробувань	Рік вступу на чергування	Рік зняття з озброєння або припинення розробки	Дальність, тис. км	Конфігурація ГЧ, Мт	Розробник
Polaris	? п	UGM-27 A-1UGM-27 A-2UGM-27 A-3, A-3TUGM-27 B-3	1956???	19581960??	—19611964—	196119741982?	2,62,84,63,7	1×0,6/1,2 W471×0,6/1,2 W473×0,2 W-58?	Lockheed
Minuteman	WS-133A, WS-133A-M ш	LGM-30ALGM-30B	1958?	1961?	19621963	1969 (?)1969	6,98,9	1×0,8 W591×1,2 W56	Boeing
Pershing 1Pershing 1a	? м? м	MGM-31A	19581965	19601968	19631969	19691983	0,740,74	1×0,06/0,2/0,4 W50	Martin Marietta
РТ-1	?	8К95	1959	1962	—	1963	2,0	1×0,6 — 1,0	ОКБ-1
РТ-2РТ-2П	15П098 ш	8К988К98П	19591968	1966?	19681972	> 19791994	9,4	1×0,75	ОКБ-1
РТ-20РТ-20П	15П699 м	8К99	19611965	—1967	——	1969	11,07,0 — 8,0	1×0,41×1,0	ОКБ-586
Minuteman IIMinuteman ERCS	WS-133B, WS-133A-M шWS-133A-M, Project 494L шк	LGM-30FLEM-70A	19621962	19641966	19651968	19941992	10,2—	1×1,2 W56AN/DRC8	Boeing
Poseidon	ULMS п	UGM-73 C-3	1963	1968	1971	1986	4,65,9	14×0,040 W6810×0,040 W68	Lockheed
Minuteman III	WS-133B, WS-133A-M ш	LGM-30G	1966	1968	1970	—	14,0	2-3×0,17 W621-3×0,335 — 0,35 W781×0,3 W87-0	Boeing
Темп-2С	15П642 м	15Ж42	1966	1972	1975	1985	9,0 (з.і.д. 10,5)	1×0,65 — 1,45 15Ф421	НИИ-1
Trident	ULMS II п	UGM-96 C-4	1971	1977	1979	2005	7,4	8×0,1 W76-0	Lockheed
Р-31	Д-11 п	3М17	?	1976	1980	1990	3,9 — 4,2	1×0,5	КБ Арсенал
Р-39Р-39УР-39 УТТХ	Д-31 пД-31У пД-31 УТТХ п	3М65?3М91	197119841986	1977?1991	19831988—	?20041998	8,25?9,0	4×0,510×0,110×0,2	ГРЦ
Pershing IIPershing 1b	? м? м	MGM-31C?	19731979	19771982	1983—	19911988	1,770,74	1×0,0003/0,005/0,01/0,08 W85	Martin Marietta
ПионерПионер УТТХГорн	15П645 м15П653 м15П656 мк	15Ж4515Ж5315Ж56	19731977?	19741979?	197619811986	199119911988	5,5? —	1×1,03×0,13×0,15 АА-7415Б216	МИТ
Peacekeeper	WS-118A, MX шPeacekeeper Rail Garrison з	LGM-118AMGM-118A	19741986	19831990	1986—	20051991	14,0	10/12×0,3 W87-0	Boeing, Martin MariettaBoeing, Westinghouse
РТ-2ПМ ТопольСирена	15П158 м15П175 мк	15Ж5815Ж75	1975?	19821990	19881990	—?	11,0—	1×0,8 АА-8815Ю75	МИТ
РТ-23РТ-23 УТТХ	15П044 ш15П952 з15П060 ш15П961 з15П162 м	15Ж4415Ж5215Ж6015Ж6115Ж62	19761979198319831983	1982198419861985—	—198519891989—	198419872004??	10,010,010,4510,00?	10×0,438-10×0,3 — 0,510×0,55 АА-9010×0,55 АА-9010×0,55 АА-90	КБЮ
Trident II	? п	UGM-133 D-5	1983	1987	1990	—	>12,0	8/12×0,475 W881-14×0,005-0,007/0,09/0,1 W76	Lockheed
Midgetman	SICBM м	MGM-134A	1986	1989	—	1992	11,0	1×0,34 W611×0,475 W87-1	Martin Marietta
РТ-2ПМ2 Тополь-М	15П065 (з.і.д. 15П165) ш15П165 (з.і.д. 15П155) м	15Ж6515Ж55	1989	1994	2000	—	11,0 (з.і.д. 12,0)	1×1,0 (з.і.д. 1×0,8 АА-88)	МИТ, КБЮ (до 1992)
Р-30 Булава	Д-30 п	3М30	1998 (з.і.д. 2000)	2005	2011 (з.і.д. 2018)	—	9,3	6×0,15 АА-74 (?)10×0,1 (?)	МИТ
Ярс	15П165М (з.і.д. 15П065М) ш15П155М м	15Ж65М15Ж55М	20062006	20132007	20102010	——	11,0 (з.і.д. 12,0)11,0 (з.і.д. 12,0)	6×0,1 (?) 15Ф6553-4×0,15-0,3 (?) АА-74 (?)	МИТ
Рубеж	15П167 м	15Ж67	2006	2011 (з.і.д. 2012)	—	2018	?	?	МИТ
Ярс-С	15П165М1 ш15П155М1 м	15Ж65М115Ж55М1	??	20152014	20192019	——	10,0 (?)10,0 (?)	3×?3×?	МИТ
Ярс-М БаргузинСирена-М	15П180 м15П181 ш15П183 (?) з? к	15Ж8015Ж8115Ж83?	??2012?	201620172016?	??—?	??2018?	???—	2×?2×???	МИТ
Осина	15П182	15Ж82 (?)	2019	2021 (?)			?		МИТ
Sentinel	GBSD ш	LGM-35A	2020				?	1×0,3/0,475 W87	Northrop Grumman