Космоплан, який виявився надто крутим для втілення в життя
Ця грандіозна концепція орбітального шаттла стала нездійсненною мрією після “Аполлона”, яку США так і не реалізували.

Коли 21 липня 2011 року шасі космічного корабля торкнулося злітно-посадкової смуги, це визначило кінець епохи космічних кораблів Space Shuttle. Сам по собі проєкт шатла був неймовірним досягненням, але він був породженням оптимістичної постаполлонівської епохи. Складнощі з фінансуванням, високі витрати на технічне обслуговування і конструктивні обмеження врешті-решт перетворили його на дуже роздуту програму, яка так і не змогла по-справжньому розкрити весь свій потенціал. Але поглянувши на ранні концепції, усвідомлюємо, що проєкт був покликаний досягти ще більших висот, розкрити ще більший потенціал, однак ми так і не осягнули його меж.
Майже за десять років до польоту першого Space Shuttle аерокосмічний гігант Rockwell – за безпосередньої участі легендарного інженерного гуру NASA Максима Фагета – створив приголомшливі ескізи, які розкривали концепцію витонченого орбітального корабля, здатного повертатися на Землю подібно до літака, у парі зі справді монструозним бустером (розгінним блоком), який можна було б повернути у такий же спосіб. На думку Роквелла, така конструкція дозволила б знизити витрати, водночас зберігши неабияку кількість можливостей. Конструктори провели чимало розрахунків та чудових концептів, щоб довести NASA, що цей амбітний план варто реалізувати.

Ці концепції не такі вже й дивні, порівняно з іншими спробами створити шатл – згадаймо хоча б одноступеневе чудовисько компанії Chrysler. Якби конструктори запропонували цей проєкт у часи трохи більшого технологічного прогресу і зустріли трохи менше протидії з боку ВПС, ніхто не сказав би, що план Роквелла з шатлом і ракетою-носієм такий вже нездійсненний. Проте, на жаль, ця ідея була приречена з самого початку.
Пост-аполлонівські очікування проти бюджетної реальності
Після того, як у 1969 році стартували польоти на Місяць, в США замислилися над тим, що їм робити далі. Перспективи здавалися безмежними. Подорож до далеких куточків Сонячної системи, створення постійної місячної бази та багато іншого – все це здавалося цілком реальним. Проте в уряді Сполучених Штатів бажання фінансувати ці програми поступово слабшало. До кінця 1960-х років адміністрація Ніксона і Конгрес поступово урізали бюджети на фінансування перспективних проєктів. Незабаром на порядку денному залишилися лише найдешевші варіанти – низькоорбітальна космічна станція і пов’язаний з нею транспортний корабель для перевезення припасів.
Такий підхід врешті-решт призвів до появи Міжнародної космічної станції й космічного корабля Space Shuttle, який ми всі добре знаємо і любимо. Щоправда, 56-метровий літак з дельтоподібним крилом, який ми отримали в підсумку, дозволив США претендувати на єдину реальну можливість коли-небудь володіти власним космічним флотом. Але до того як цей фінальний конструкторський задум був офіційно затверджений, кілька аерокосмічних компаній, зокрема Rockwell і навіть внутрішні команди NASA, представили на розгляд уряду різні, більш грандіозні, проєкти.
Ідея полягала в тому, щоб зробити вартість запуску і собівартість кожного кілограма, відправленого на орбіту, якомога нижчою. Економія мала запрацювати. Досягти цього можна було кількома способами. Наприклад, розробити недорогі ракети, які будуть одноразовими (тобто втрачатимуться після кожного запуску), дорогі ракети, які можна буде використовувати декілька разів, або запропонувати щось середнє між цими двома підходами.
Space Shuttle, який ми врешті-решт отримали, був гібридом. І ба більше, через низку неминучих конструктивних обмежень, не дуже вдалим гібридом. Сам орбітальний корабель був багаторазовим, і лише відносно дешевий головний бак з рідким паливом щоразу повністю руйнувався в атмосфері після запуску; проте, щоб отримати фінансування, проєкт мав спиратися на вже відомі, відносно поширені технології. Як наслідок – низькі початкові, але високі експлуатаційні витрати. Крім того, за рік можна було виготовити лише 24 одноразових паливних баки для орбітального корабля. Це накладало неприємні обмеження на економічність експлуатації такої схеми: За відносно фіксованої вартості програми, більша кількість запусків означала б меншу вартість одного запуску.

План від Rockwell
Rockwell, який зрештою став головним підрядником фінального космічного шатла, визначив його ранні проєкти. Спочатку компанія запропонувала багаторазову систему, яка дозволила б здійснювати велику кількість запусків. Початкові витрати були б досить високими – потрібно було створити надсучасні матеріали і технології виробництва для використання деяких дивовижних речовин. Однак завдяки цим інноваціям система стала надійною і доступною за ціною, то вона була б кращою за дешеві, але одноразові проєкти.
І ось тут починається найцікавіше. Подібно до того, що робить SpaceX сьогодні, у Rockwell планували відновлювати розгінний блок, який виводить корисне навантаження орбітального корабля вище нижніх щільних шарів земної атмосфери. Вони звісно не прагнули, щоб ракети-носії самостійно поверталися на стартові майданчики, як ступені Falcon 9 роблять зараз; це було б занадто складною задачею для комп’ютерів 1970-х років. Замість цього сам розгінний блок отримав би крила. Після відділення меншого орбітального апарата, який він ніс на “спині”, ступінь вручну пілотувався б екіпажем на злітно-посадкову смугу та сідав вже як літак.
Він також мав би реактивні двигуни для збільшення дальності польоту, зміг би виводити корисне навантаження 9 070 кілограмів і загальний об’єм вантажу 18,3 метра на 4,6 метра в перерізі. Згодом Space Shuttle зміг перевозити аналогічний об’єм вантажу, але його корисне навантаження виявилось набагато більшим і складало 27 500 кілограмів.
Конструкція проєкту першого орбітального корабля значною мірою ґрунтувалася на розробках вищезгаданого аерокосмічного генія Максима Фейгета. Його проєкт апарату з прямим крилом згодом виявився непридатним для входження в атмосферу, але Rockwell все одно створив його, нібито намагаючись догодити керівництву NASA, де Фейгет мав неабиякий вплив. Подальші технічні розробки ґрунтувалися на більш реалістичній версії цього апарату з дельтаподібним крилом.
Так, рання концепція орбітального корабля від Rockwell потребувала деякого доопрацювання, але на папері вона виглядала цілком прийнятною. Компанія заявила, що такі міцніші, якісніші апарати зможуть виконати до 100 польотів і заощадити колосальні кошти в довгостроковій перспективі. Зрештою, не потрібно було мати справу з одноразовими носіями, які не здатні виконати великий об’єм місій. Звичайно, складнощі були, але якщо розпочати процес розробки, стверджували в компанії, то їх можна подолати. Потрібно було тільки зрушити роботу над проєктом корабля.
Неймовірний розгінний блок
Далі поговоримо про омріяний пілотований розгінний блок (бустер), який сам по собі був справжнім монстр. Він мав 12 – так, саме 12 – рідинних ракетних двигунів, а також чотири турбогвинтові авіаційні двигуни. Space Shuttle, для порівняння, мав лише три основні ракетні двигуни на рідкому паливі, плюс два твердопаливні прискорювачі. У ранніх проєктах Rockwell, двигуни прискорювача мали згенерувати всю необхідну тягу для виведення обох апаратів на орбіту. Після розділення апаратів, вмикали турбогвинтові двигуни, які працюючи вже в атмосфері збільшували дальність польоту. Відтак бустер мав подібні до орбітального корабля посадкові спроможності, і відповідно, міг сідати на більшу кількість злітно-посадкових смуг.

Сам бустер мав бути більшим за Боїнг 747, а його злітна маса – понад 1,2 мільйона кілограмів, що удвічі більше, ніж у знищеного росіянами Антонова Ан-225 “Мрія”. Хоча з першого погляду весь цей проєкт здається все більш безглуздим, ідея використовувати турбореактивні двигуни для польоту космопланів у нижніх шарах атмосфери Землі насправді не була такою вже й оригінальною. Зрештою, таку розробку згодом випробували на радянському “Бурані”, хоча прототип, котрий пройшов ці експерименти, так і не здійснив жодного входження в атмосферу.
Після того, як проєкт Rockwell запрацював, найбільш реалістичною причиною мати гігантський пілотований бустер могла стати логістика, адже бустер міг перевозити орбітальний шатл з однієї злітної смуги на іншу (а не летіти на спині Боїнга 747, як це зрештою і зробили), інша причина — вищезгадана дальність польоту.

Принаймні теоретично на пілотованому бустері можна було встановити такі турбореактивні двигуни, і фактично, не навантажений рідким паливом, апарат був би доволі легким, щонайменше. так стверджували конструктори. Навіть легшим за 747-й при посадці. Бустер мав стартувати вертикально, виводити орбітальний корабель на орбіту, а потім знову входити в атмосферу на гіперзвуковій швидкості, поступово сповільнюючись до швидкості нижче 1 Маха і на останній ділянці польоту запустити двигуни. Щоб уможливити такі піруети, в конструкції бустера мали використати такі матеріали, як титан, колумбій (ніобій), інконель тощо.

До речі, турбореактивні двигуни деякий фігурували у концептах шатла, поки їх все ж не “вирізали” з кінцевого проєкту.
То що ж сталося?
Гроші врешті-решт надійшли до Rockwell, але не на будівництво пілотованого бустера і легкого орбітального корабля. Річ у тім, що після завершення місій “Аполлон” у 1970-х роках загальний інтерес до космічних програм згас, а політичної волі продовжувати витрачати чималі кошти на невійськові космічні програми просто не стало. Аби обґрунтувати створення будь-якого шатла, а не лише того, який прагнув створити Rockwell, потрібно було піти на серйозні обмеження і поступки перед ВПС, які погодилися публічно підтримати проєкт лише за умови, що він буде здатний нести певне корисне навантаження.
Потім постало питання двигунів. Використовувати лише рідинні ракетні двигуни було гарним рішенням, але лише на папері. Аби скоротити витрати, додали твердопаливні прискорювачі, з можливістю повторного використання. Це, а до того ще інтеграція системи одноразових паливних баків, яку запозичили з іншого конкурентного проєкту шатла, Lockheed Star Clipper, привело до того, що дорожчий, пілотований бустер здавався недоцільним. Одноразовий паливний бак і тверді прискорювачі заощаджували занадто багато грошей вже зараз, щоб нехтувати такою конструкцією.
Зрештою, вартість пілотованого бустера зруйнувала увесь задум. Проте сьогодні це вже не просто наші роздуми на теми “а що, якби”. Амбітна аерокосмічна компанія Stratolaunch використовує величезний літак-ракетоносій, з шістьма авіаційними двигунами, щоб спростити космічним апаратам, зокрема космопланам, вихід на низьку навколоземну орбіту. Так само бустери SpaceX на рідкому паливі, опціонально багаторазового використання, підтверджують, що ідея може спрацювати.
Жоден з них не схожий на той монструозний прискорювач з вертикальним злетом та стартовою вагою у понад 1,2 мільйона кілограмів з десятком ракетних двигунів і чотирма реактивними двигунами, але, якщо відкинути прискіпливість, ідеї всіх гравців ринку дещо подібні. Зрештою, як виявилось, інженери Rockwell не загнали себе в глухий кут. Їм просто не вистачало технологій для того, щоб зробити вирішальний крок.
Автор: Пітер Холдеріт / The Drive | Опубліковано 18 серпня 2022 року
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
> The satellite, built by Dragonfly Aerospace of South Africa, also served as the first on-orbit propulsion…
К роверу его не подпускают. Вдруг чего удумает, больше нет никого. ))) Я детям, затем внуку делал…
А кто сказал, что при вращении панель будет включена ))) При старте, отключается, винты раскручиваясь вообще могут…
Будет ли критика? Я сильно сомневаюсь.
Самостоятельно оцените какой уровень TRL имеет предлагаемая схема, а потом сравним наши оценки
>Нужны данные: >Стоимость оборудования? Это как раз не важно совсем, а особенно по сравнению со стоимостью доставки.…
Попытаются. Но вряд-ли получится быть первыми. На Луне они точно первыми не будут. Даже не будут "первыми…
>Как сказал Черчиль: “Американцы всегда поступят в итоге правильно, но только сначала сделав все неправильные шаги” Вот,…
>Вот как раз эта “некоммерчность” NASA и поможет Китаю догнать и перегнать Америку в космосе… Некоммерческость NASA…
>Это как в наших краях почти полностью был упущен момент с пейджерами Хм, я не меньше года…
Оторвутся как минимум =) Из-за разряженной атмосферы там очень очень высокая скорость оборотов. Лопасти должны быть максимально…
>Я надеялся что хоть один аппарат Возможно я слишком космополит, но нет таких мыслей, и все эти…
Анатоль Абрагам в своей книге "Время вспять, или физик, физик, где ты был" писал как ему, перспективному…
>Мы не ругаем Америку, мы на её стороне Я на стороне страны, в которой живу и с…
Це додаткові елементи в електричній схемі, які повинні передати струм з лопасті яка обертається до контроллера АКБ,…
Спасибо!
https://techno.nv.ua/popscience/vnezemnaya-zhizn-v-nasa-rasskazali-mozhet-li-byt-zhizn-na-sputnike-yupitera-50096200.html > У NASA заявили, що Європа — чудове місце для життя. Європа — це супутник Юпітера. Вчені…
> The company announced May 31 that it had powered up the spaceplane in its assembly facility…
Надеемся, надеемся... Вашими бы устами мёд пить!
Всякие эколухи, продажные профсоюзы, “коренные народы” и прочая толерастия Во-первых, это не НАСА, во вторых – это…
Тоже думаю что так. Не верю что у Син Зипина нет "отложенных для себя бабок"....
Ну, тут разный, так сказть, антураж. У советских разработчиков и лабаратории были обшарпаннее и сортиры мочёй воняли,…
Китай, как это делал и бывший СССР, пытается везде "сорвать верхушку". Довольно-таки коряво, но первыми сядут на…
Неплохо бы... Но, боюсь, что Америка сделает это когда будет слишком поздно. Как и сейчас. Начали "закрывать"…
>И правильно что нет. Очень правильно. Пустая трата денег. Зачем запускать ещё несколько? Если бы НАСА не…